Старець Леонтій - юродивий чи блаженний? Підбірка статей

Україна веде боротьбу не тільки на фронті проти московської агресії, а й духовну боротьбу із внутрішнім окупантом. Саме тому бачу потребу публікації статті про Леонтія на цьому блозі, адже він народився та похований в селі Нова Мощаниця на Здолбунівщині і його діяльність спричинила значний вплив на релігійне життя на Західній Україні.

Кожному особисто вирішувати як ставитись до цієї постаті, але я хочу поділитися кількома статтями, котрі не тільки розкажуть ким був Леонтій Грицан, а й розглянуть його феномен у більш широкому колі релігієзнавста та теології.

Оскільки багато джерел в інтернеті вже недоступні, я все-таки взяв на себе сміливість опублікувати зміст доступних робіт на цьому блозі, щоб хоч якось зберегти та сконцентрувати інформацію про Леонтія. Матеріали статей доповнені моїми фотографіями могили та церкви в Новій Мощаниці.

Могила Леонтія Грицана та церква Різдва Пресвятої Богородиці, с.Нова Мощаниця, ©О.Козачок, 2017

Отож, перелік робіт та статей, котрі тут зібрані:

1. Витоки та особливості віровчення харазматичного релігійного об’єднання леонтіївців. Автор - кандидат філософських наук, доцент, докторантка Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України Шугаєва Л.;

2. Леонтіївський рух – секта, чи нове дихання в православ’ї?. Автор - магістрант Острозької академії Наталії Кулініч;

3. Что общего между Григорием Распутиным и Леонтием Грицаном. - Автор - професор Чернишов В.М.

Витоки та особливості віровчення харазматичного релігійного об’єднання леонтіївців.

Автор: Шугаєва Л., кандидат філософських наук, доцент, докторантка Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Коріння харизматичних віровчень сягає у далеке минуле. Основні їх ідеї про безпосереднє духовне спілкування з Богом, про так зване “духовне освічення” були характерними для стародавнього монтанізму. З часом ці ідеї і відповідний їм культ пройшли через віровчення середньовічних гезихастів і таких релігійних утворень, як лабадисти, конвульсионісти, квакери, шеккери, христовіри, скопці, мальованці та інші. Для них характерна віра в те, що Бог у вигляді якогось невидимого всепроникаючого духу може вселитись у будь-яку гідну людину. Харизматичні керівники вшановуються в цих релігійних утвореннях як живі боги, вожді, пророки. Вони вірують у своє безпосереднє спілкування з Богом під час молитви. Це проявляється в отриманні вибраними людьми особливого стану, який зв’язаний із вселенням в їх душу Святого Духа (харизми). У відповідності до цього формується особливий харизматичний культ, який засновується на штучному колективному збудженні віруючих під час молитви, на підвищеній релігійній емоційності, в особливій обрядовості. Харизматичні риси властиві, на нашу думку, практично всім релігійним об’єднанням. У межах нашого дослідження ми виявляємо харизматичні риси у христовірів, скопців, мальованців, єговістів-ільїнців. На відміну від пантеїзму і теїзму, які вважають, що Святий Дух перебуває поза людиною, в природі, у названих віровченнях Бога слід шукати в серці, у душі. Доречно згадати роздуми відомого богослова Е.Леруа, який писав: “Якщо можна осягнути Бога, то лише через внутрішній досвід... Його присутність відчувається серцем” [Леруа Д. Догмат и критика.- М., 1915.- С. 33]. Це не Бог пантеїстів, не абстрактна істота, не людино-Бог, а “Бог морального світу, який осягається ... шляхом містичного досвіду” [Леруа Д. Названа праця.- С. 33]. Поряд з цими спільними рисами віросповідні основи харизматичних релігійних утворень мають ряд специфічних особливостей, які ми спробуємо виявити і проаналізувати на приклад такого релігійного об’єднання православного коріння як леонтіївці. Слід відзначити, що до харизматичних об’єднань православного походження ми відносимо також інокентіївців та підгорнівців. Обожнення керівників харизматичних утворень настільки велике, що виникнення громади їх прихильників часто пов’язане з конкурентною боротьбою сектантських авторитетів й з перемогою одного над іншим, а секти частіше за все називаються за іменем їх засновників. Течії харизматичного спрямування православного походження в Україні починають виникати наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст., зокрема іоаннітів, інокентіївців, підгорнівців. У 60-х роках ХХ ст. у пресі Рівненської області починає з’являтися інформація про діяльність бродячого проповідника Леонтія і його послідовників, які отримали назву леонтіївці [Андрусіївська трагедія // “Червоний прапор”.- 8квітня 1961 р.- Рівненський обласний краєзнавчий музей (далі – РОКМ)]. А наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. у Раду в справах релігій при Кабінеті міністрів УРСР стала надходити інформація від уповноважених у справах релігій по Житомирській та Рівненській областях про активізацію ватажків істинної православної церкви, яких ще називали “леонтіївцями” [Центральний державний архів вищих органів влади України.- Ф.4648, оп. 5, од.зб.330, а.8; од.зб.331, а.131 (далі – ЦДАВО)]. Особливе занепокоєння викликав факт їх грубого релігійного впливу на дітей. При цьому наводився приклад, що в жовтні 1972 р. мешканка с. Солотвин Бердичівського району Житомирської області привела своїх двох дочок до проповідника Леонтія, якого називали єпископом, що проживав у с. Нова Мощаниця Рівненської області [ЦДАВО. Ф.4648, оп. 5, од.зб.330, а.8]. “Єпископ” Леонтій здійснив над дітьми обряд постригу їх у черниці [Там само]. Після цього чотирнадцятилітні учениці восьмого класу відмовлялися навчатись у школі, вживати їжу. Вони заявили: “Ми пізнали Бога і будемо ходити в його школу, його церкву; тільки церква і Євангелія дають нам справжні знання, тільки вони святі і правдиві, а все решта - обман”. Хто ж такий цей “єпископ” Леонтій? Леонтій Герасимович Грицан народився у 1899 р. у с. Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області у багатодітній селянській сім’ї. Його племінниця, Любов Дмитрівна Грицан, у розмові з авторкою статті, розповідала, що Леонтій з дитинства вирізнявся серед однолітків своїми незвичайними здібностями, зокрема здатністю до лікування дітей. Рано навчившись читати (хоча писати так і не навчився), почав читати Біблію та інші богослужбові книги.

Ми хочемо акцентувати увагу на тому, що скільки-небудь вагомих досліджень з приводу діяльності Леонтія і його послідовників нами не виявлено. Так, у 1960 р. вийшла у світ праця Ф.Гаркавенка “Сектанти, їх віра і справи”. Автор, хоча й побіжно згадує про діяльність Леонтія і леонтіївців, але однозначно відносить їх до істинно православної церкви, а не виокремлює в окреме, самостійне релігійне явище. Крім того, Ф.Гаркавенко упереджено оцінює віровчення Леонтія і його діяльність, що, очевидно, було продиктоване упередженим ставленням радянської влади до сектантства і до релігії як до явища взагалі [Гаркавенко Ф. Сектанты, их вера и дела.- К., 1960.- С. 32-33]. У подальшому ми спробуємо заперечити автору праці. Більше того, нами виявлена невелика за обсягом популярна брошура В.Покровського “Життєопис подвижників Західної України”, яка вийшла у 1992 р., але місце видання залишилося невідомим. Матеріали, які містить у собі праця, свідчать про те, що якщо автор і не належав до послідовників Леонтія, то, принаймі, дуже йому симпатизував. Статті у місцевій пресі оцінювали діяльність Леонтія однозначно негативно [Рівненський обласний краєзнавчий музей (далі – РОКМ).- Новоявлений “апостол” // “Слово правди”.- 1973.- 25 серпня; Біля храму – леонтіївці // “Волинь”.- 1992.- 31 липня). Він мешкав у с. Липки Гощанського району, у Корецькому жіночому монастирі, у Почаївській лаврі, жив там час від часу, хоча стати ченцем і присвятити своє життя Богові не захотів [ЦДАВО.- Ф.4648, оп. 5, од.зб.331, а 158]. Згодом Леонтій починає з’являтися у монастирях не лише як паломник, а й як проповідник своїх власних релігійних поглядів, які здебільшого виголошував на базарах і поблизу церков [Там само]. Увагу людей привертав тим, що видавав себе за юродивого, ходив босоніж по снігу у сильні морози, на Водохреще купався в ополонці тощо [Там само.- Ф.4648, оп.7, од.зб.52, а 99]. Тобто, Леонтій стає бродячим проповідником своїх релігійних поглядів. Явище бродячого проповідництва не є типовим для українського релігійного життя. Воно більш властиве для Росії, де здавна були відомі якісь “странники”, “ходоки” тощо. Поступово біля Леонтія утворилося коло шанувальників, що постійно розросталося. Для них він встановив особливі правила життя і поведінки. Як свідчать архівні джерела, для леонтіївців було характерним особливе вшанування чернецтва й обряду покаяння, харчові заборони, а саме – абсолютна заборона вживати м’ясо, утримання від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за вияв істинного благочестя і святості [Рівненський обласний державний архів (далі – РОДА). Ф.Р204, оп.12, од.зб.261, а. 5; РОКМ. Ф. УШЛ, а.3]. Уповноважений у справах релігій при Раді міністрів Є.К.Сулима повідомляв: “Леонтій поширював і повсюдно звертався до віруючих із проповідями і закликом всіляко наслідувати у вірі і богослужінні ченців, здійснювати паломництва у монастирі і церкви, не займатися трудовою і суспільною діяльністю, а лише навчати людей правильно здійснювати всі обряди Православної церкви, ревностно служити їй. Леонтіївці стоять на монархічних позиціях, антирадянських позиціях; визнавали і визнають діючу Православну церкву” [ЦДАВО. Ф.4648, оп.7, од.зб.52, а.100]. Майже одночасно з цим повідомленням уповноважений у справах релігій у Рівненській області інформує, що Л.Грицан разом із своїм помічником М.Гнеском, який проживав у с. Старий Корець Рівненської області, були засуджені до 10 років позбавлення волі кожний за антирадянську діяльність [ЦДАВО. Ф.4648, оп. 5, од.зб.331, а.131,158]. Очевидно, що кожен із авторів повідомлень був по-своєму правий. Справа в тому, що послухати проповідь “єпископа” Леонтія, “ігумена” Серафима приїжджали люди з усіх куточків України: Одеси, Вінниці, Київа, Житомира та інших місць. Як згадують односельці Леонтія, люди їхали не лише для того, щоб послухати проповідь, а й зцілитись. До цього часу його могила є місцем паломництва послідовників: земля з неї вважається цілющою. І звичайно, що таке скупчення людей у невеличкому поліському селі не могло викликати захвату у представників радянської влади, а ще й на тлі постійної боротьби з релігією у всіх її проявах. Вперше Леонтія було заарештовано у 1946 р. Слідчі НКВС намагалися інкримінувати йому зв’язки з ОУН і УПА, створення антирадянської організації і організацію антирадянських походів (очевидно, мались на увазі паломництва леонтіївців до різних монастирів), але доказова база була доволі слабкою і його засудили до п’яти років заслання за бродяжницький спосіб життя [РОКМ.- Ф.УШД, а.3]. Повернувся Леонтій на Рівненщину у 1950 р. Після заслання його проповіді стають більш змістовними, у них відверто з’являється антирадянський зміст. Радянську владу він уособлював із Сатаною, закликав не працювати у колгоспах, не брати державні документи, не ставити печатки, оскільки це “печать Сатани”, не брати участь у виборах, не відвідувати культурно-освітні заклади [РОКМ.- Ф.УШД, а.3,4]. У травні 1954 р. Леонтій був заарештований знову і засуджений до 10 років позбавлення волі та на 5 позбавлення громадянських прав. Але у 1956 р. Леонтій потрапив під амністію. У 1958 р. його було знову заарештовано і засуджено до 10 років таборів. Покарання Леонтій відбував у Мордовії Російської федерації. Саме там він прийняв постриг у ченці з рук Олексія, архиєпископа Краснодарського, який відбував покарання разом з Леонтієм. Чернече ім’я Леонтія – Серафим, у пам’ять про Серафима Соровського [Див.: Покровский В. Жизнеописание подвижников Западной Украины.- 1992. С. 15-16]. Покаранням Леонтія влада отримала замість очікуваного результату зворотний. Час перебування в ув’язненні став для нього часом ще більшого розширення кола послідовників, надання йому ореолу мученика за гріхи своїх сподвижників. Із в’язниці Леонтій надсилав листи своїм духовним “діткам”, які через свою неписемність надиктовував комусь із товаришів по ув’язненню. Досить часто листи супроводжувалися фотографіями проповідника [Див.: Покровский В. Названа праця.- С. 16]. За роки своєї діяльності Леонтій вибудував своєрідну ієрархію релігійної громади. Своїх помічників і помічниць він називав апостолами і мироносицями, а простих парафіян, як ми вже говорили, “дітками” [РОКМ.- Ф.УШД, а.3]. 17 січня 1973 р. Леонтій помер. На похоронах духовного керівника були присутніми тисячі його послідовників (ГДА СБ України. Ф. 13, од.зб.357, а.9). І до цього часу на роковини і щопівроку з дня смерті Леонтія влаштовуються панахиди, на які збирається 2-3 тисячі паломників не лише з України, а й з Молдови, Росії, Грузії. Ми вже говорили про те, що ще за життя Леонтія його діяльність зустрічала неоднозначну оцінку в середовищі православних парафіян, духовенства і чернецтва. Деякі сучасники свідчать, що вони знали Леонтія як людину високоморальну [Покровский В. Названа праця.- С. 16-18]. З іншого боку, мають місце протилежні свідчення [РОКМ. Андрусіївська трагедія // “Червоний прапор”.- 1961.- 8 квітня; Новоявлений апостол // “Слово правди”.- 1973.- 25 серпня; Біля храму – леонтіївці // “Волинь”.- 1992.- 31 липня). Але оскільки сам Леонтій не залишив у письмовій формі викладу своїх релігійних поглядів і практики, то єдиним джерелом для їх оцінки є свідчення його сучасників і послідовників, а також історії з його життя, збережені у народному середовищі. Чим далі нас відділяє час від дня смерті Леонтія, тим більше у середовищі його послідовників визріває усвідомлення, що він був людиною незвичайної, особливої святості. І саме цей факт призводить до неоднорідності і неоднозначності ставлення до ідей і релігійної практики проповідника. Одні вважають його благочестивою людиною, а оскільки він помер у мирі з Православною церквою, то за нього, безумовно, потрібно молитися. Інші вважають його за великого святого, дотримуються і пропагують учення Леонтія про небажаність вступу до шлюбу і заперечення подружнього життя через близький кінець світу, заборону на споживання м’ясної їжі. Ще одна група віруючих вшановує Леонтія як самого Бога Саваофа. Тобто вони є виразниками найбільш крайніх поглядів стосовно релігійної спадщини проповідника. Неоднозначною є трактовка діяльності Леонтія і леонтіївців й у середовищі вищого і парафіяльного духовенства Православної церкви. Якщо представники владних структур за радянських часів називали його прихильників однозначно “сектою леонтіївців”, то представники православного духовенства як за часів радянської влади, так і за часів незалежності висловлюють протилежні точки зору в оцінці діяльності “ігумена” Серафима і його пастви. Так, у с. Рогачів Рівненського району Рівненської області є церква, яку на власний кошт і на кошти своїх парафіян збудував протоієрей Микола Володимирович Данилюк, який вважається продовжувачем справи Леонтія, пропагандистом його вчення. Церква офіційно діє у руслі Української Православної церкви Київського патріархату. Авторка побувала у Рогачеві, спілкувалася з парафіянами отця Миколая. Церква у Рогачеві має на своєму подвір’ї щось на зразок мініатюрного монастиря, у якому проживають послушники і послушниці. Форма спілкування між протоієреєм і послушниками дуже нагадує спілкування між ченцями і настоятелем монастиря. Викликає деякий подив і форма жіночого одягу. Власне, форми як такої немає, але жінка має бути одягнена так, щоб відкритим залишалось лише обличчя. На богослужіння у Рогачів їдуть люди з усієї України, особливо у дні свят Православної церкви. Усі вони є послідовниками Леонтія. Потрапити на богослужіння і поспілкуватися з протоієреєм Миколаєм непросто. Як нам сказали парафіяни, “батюшка нутром відчуває”, з ким йому спілкуватися, а з ким ні. На час наших відвідин отець Миколай “виганяв нечестивого”, який начебто вселився у тринадцятилітню дівчину. Тобто, ідеалізація Леонтієм монастирів і чернечого життя в цілому до деякої міри властива і його послідовникам. Такого ж типу церква діє і в селі Городок, поблизу м. Рівне. Вона також перебуває під юрисдикцією Української Православної церкви Київського патріархату. Ми вже згадували про те, що рукописів релігійної спадщини Леонтія не залишилось, оскільки він був неписьменним, однак земля з його могили прочанами, які приїжджають сюди для поклоніння, вважається цілющою. Відбувається ритуальне прикладання до пам’ятника прочан, з метою зцілення, практика вигнання “нечестивого” з хворих священиками, які вважають себе послідовниками Леонтія. Усе це свідчить про те, що постать Леонтія містифікується.

На сьогоднішній день протоієрей Миколай клопочеться про канонізацію і перезаховання Леонтія. На його думку, Леонтій має бути перезахований на території Рогачівської церкви. Ідею батюшки Миколая підтримує і Корецький жіночий монастир в особі настоятельки Наталії. Проти перезаховання і канонізації Леонтія виступають представники Почаївської лаври, яка належить Українській Православній церкві Московського патріархату. Більше того, 18 травня 2001 р. відбулося засідання Синодальної Богословської комісії УКЦ МП про ставлення до особи мандрівного проповідника Леонтія та його послідовників. У висновках сказано таке: “Шанування Леонтія як самого Господа Саваофа, вияв йому почестей, що належать одному Богу, а також надання його особі сотеріологічного значення є запереченням православного вчення про Святу Трійцю і спасіння нею людського роду. Це єретичне вчення знецінює і руйнує основу нашого спасіння, закладену Ісусом Христом. Ті, хто підтримує це псевдовчення, відлучили себе від Святої Православної Церкви. Хоча зовнішньо вони до Неї і належать, невидимою дією Святого Духа вони від Неї вже відсічені. Так само неприпустимо бачити в Леонтії будь-якого із святих пророків” [РОКМ.- Ф. УШД. Почаївський листок.- 2001.- квітень.- С. 1]. У висновках Синодальної комісії також рекомендується правлячим архієреям єпархій Рівненської області заборонити проповідувати, повчати та благословляти людей хресним знаменням чи класти руку на їх голови послідовникам Леонтія – рівненським священикам Якову, Адаму, ченцю Межирицького монастиря Авакуму, труднику Городищенського монастиря Хмельницької області Василію Кравчуку та їхнім так званим “апостолам”, які не є духовними пастирями і не мають архієрейського благословіння на виголошення проповіді чи проведення місіонерської діяльності [Там само.- С. 2]. Таке різке засудження діяльності Леонтія і його послідовників УПЦ МП викликає деяке здивування, особливо на тлі того, що у 1992 р. архієпископ Рівненський і Острозький Іриней виїжджав на могилу Леонтія для його вшанування [Біля храму – леонтіївці // “Волинь”.- 1992.- 31 серпня). Священик церкви у Новій Мощаниці, яка, до речі, належить УПЦ МП, під час розмови з авторкою влітку 2004 р. сказав, що мову можна вести про канонізацію, але, в жодному разі, не про перезаховання Леонтія. При цьому він наголосив, що висловлює як власну точку зору, так і думку своїх парафіян. Очевидно, такі розбіжності і суперечності у ставленні православного духовенства в цілому до Леонтія і леонтіївців продиктовані досить вагомими причинами. Лояльне ставлення до громади леонтіївців з боку представників УПЦ КП, очевидно, витікає з реальних передумов втрати значної кількості парафіян. Таким ставленням до таких неканонічних і неформальних течій православного походження деякі нинішні православні ієрархи і священики намагаються подолати кризові явища в Православній церкві й активізувати за допомогою культу Леонтія православних парафіян. З іншого боку, визнання УПЦ МП вчення Леонтія єретичним свідчить, що зростаюча кількість послідовників культу Леонтія, розширення географії його поклонників характерні не тільки для віруючих УПЦ Київського патріархату, а й для прихильників УПЦ Московського патріархату. Якщо на початку проповідницької діяльності Леонтія його ідеї поширювались у Здолбунівському, Рівненському, Гощанському і Корецькому районах Рівненської області, то сьогодні послідовників його вчення знаходимо вже й на території Березнівського району [РОДА.- Ф.Р204, оп.12, од.зб.261, а.4]. Більш того, харизматичне вчення Леонтія давно вже вийшло за межі Рівненщини і поширюється у Хмельницькій та Житомирській областях (РОКМ.- Ф.VІІІ. Почаївський листок.- 2001.- 18 травня). Відтак склалася практична основа леонтіївського культу, яку захищають і поширюють окремі групи нині діючих православних священиків – активних послідовників Леонтія. Ліберальне ж ставлення до леонтіївців з боку парафіяльних священиків УПЦ МП, на нашу думку, диктуються реальною можливістю втратити значну кількість парафіян, що теж свідчить про наростання кризових явищ у лоні цієї Православної церкви. Зрештою, на наш погляд, дещо толерантне ставлення деяких ієрархів нинішнього православ’я до феномена леонтіївщини, наявність великих груп православних священиків, ченців і мирян, які не лише симпатизують, а й намагаються популяризувати леонтіївщину, засвідчує, що такий феномен потрібний і взагалі нинішньому православ’ю в Україні, яке переживає кризу. Таким чином, ми вважаємо, що релігійні об’єднання харизматичного спрямування православного походження, до яких відносимо і леонтіївців, виникають як трансформація православного сектантства містичного напрямку, зокрема христовірів. Із самого початку виникнення леонтіївщини у вченні була присутня яскраво виражена містична сторона, яка виявлялася у “вигнанні нечестивого” з людини, вода, якою омивали ноги Леонтію, вважалася цілющою; її рекомендувалося пити, обмивати хворі частини тіла [РОКМ.- Ф.ІІІV, а.4]; після його смерті цілющою стала вважатися земля з могили. Після смерті Леонтія його послідовники (значна частина) трансформували вчення, оголосивши вшанованого Богом Саваофом. Вони вшановують його зображення так само, як і Бога: у деяких православних храмах є лики Леонтія у вівтарях поряд зі святими іконами. Головним джерелом учення духовних “діток” Леонтія залишаються тлумачення ним Святого Письма, власні його молитви, які час від часу переписуються вірними і поширюються серед населення. Проте феномен леонтіївщини відрізняється від інших релігійних об’єднань харизматичного спрямування православного коріння, зокрема таких, як іоанніти, підгорнівці, інокентіївці тим, що ні сам Леонтій, ні його прихильники ніколи відверто не поривали зв’язок із Православною церквою.

Могила Леонтія Грицана, с.Нова Мощаниця, ©О.Козачок, 2017

Леонтіївський рух – секта, чи нове дихання в православ’ї?

Автор: Н.Кулініч, студентка магістратури НУ "Острозька академія"

Пересічні українці знають або, можливо, чули про поділи в Православній Церкві, автокефалію, канонічну чи не канонічну Церкву. Але крім цих поділів у Православ’ї, зокрема України, існують рухи віруючих, які мають за мету оновити Церкву, повернутись до першопочатків.

У 60-х роках ХХ ст. у пресі Рівненської області починає з’являтися інформація про діяльність бродячого проповідника Леонтія і його послідовників, які отримали назву леонтіївці. Вважається, що Леонтіївський рух виник як самостійне, самобутнє явище, зумовлене обставинами тогочасної епохи.

Шугаєва Людмила Михайлівна, доктор філософських наук, у своїй дисертації ділить такі утворення у Православній Церкві на два типи: хіліастично-есхатологічні течії і харизматичні. Леонтіївці віднесені саме до харизматичного напрямку через ряд причин:

• харизмою наділений засновник цього руху Леонтій Грицан (серед трьох дарів, т. зв. харизм, йому притаманні були дари одкровення та дари зцілення і чудотворення);
• переважання колективних дій над індивідуальними (спільні молитви, слухання Божого Слова);
• зв’язок з Православною Церквою (на відмінну від секти, яка є закритим утворенням);
• наголос у вченні леонтіївців робиться на благодаті Святого Духа та ін.

Виникнення цього руху в православ’ї зумовила низка причин:

• кризовий стан традиційного ортодоксального православ’я, яке вже не задовольняло певну частину віруючих;
• секуляризація суспільства і глобальні тенденції, які посилили містичні настрої про наближення кінця світу;
• тодішня радянська влада сприймалась як прихід антихриста та ін.

У перспективі головним чинником розвитку і поширення сект православного походження виступає фактична нездатність Православної Церкви до оновлення і адаптації в умовах постмодерного суспільства, що означає втрату впливу православ’я на певну частину парафіян.

Для повного розуміння цього явища потрібно познайомитися з біографією засновника.

Леонтій Герасимович Грицан народився у 1899 р. у с. Нова Мощаниця Здолбунівського району Рівненської області у багатодітній селянській сім’ї. Батьки Герасим та Марія були малоземельними господарями. З дитинства Леонтія привчили шанувати святу Церкву, привили пануюче серед волинського селянства – побутове розуміння Божої сутності.

Єдиний донині біограф Леонтія Грицана В. Покровський стверджує, що початок його самостійної діяльності припав на 1933 р., коли після чергового паломництва він прийняв рішення залишити домівку і йти мандрівним проповідником.

До 1939 р., коли Західну Україну було включено до складу Радянського Союзу, Леонтій Грицан вже став серед волинського селянства авторитетним проповідником. Як правило, його проповіді лунали на міських площах, папертях храмів, у місцях зосередження людей. Під час війни Леонтій Грицан не припиняв діяльності і своєрідним центром її став Липківський монастир у Гощанському районі Рівненської області.

Грицан висловлював пророчі заяви стосовно можливих трагічних подій. Вони знаходили ґрунт для впливу, оскільки частими тоді були каральні експедиції німецьких військ за участю польських та азіатських поліційних формувань. Підтвердження цьому знаходимо і в документах радянської доби.

Леонтій був тричі засуджений за антирадянську діяльність та бродяжницький спосіб життя. Вперше його було заарештовано у 1946 р., і засуджено до п’яти років заслання. У травні 1954 р. проповідник був засуджений до 10 років позбавлення волі та на 5 позбавлення громадянських прав. У січні 1956 р. мандрівний проповідник вийшов достроково на волю. У 1958 р. його було знову заарештовано і засуджено до 10 років таборів. Покарання Леонтій відбував у Мордовії Російської федерації. Саме там він прийняв постриг у ченці з рук Олексія, архиєпископа Краснодарського, який відбував покарання разом з Леонтієм. Чернече ім’я Леонтія – Серафим, у пам’ять про Серафима Соровського.

У 1968 р. Грицан повернувся з табору, а 17 січня 1973 р. помер. На похоронах духовного керівника були присутні тисячі його послідовників. Хоча і влада в обличчі уповноважених у справах релігії і КГБ настільки старанно слідкувала за процесом поховання, що не один зі священнослужителів області не міг з’явитися на похоронах, оскільки міг бути знятим з реєстрації. У цей день були зняті всі маршрути автобусів з цього напрямку.

Через те, що сам Леонтій не виклав свого особистого досвіду в письмовій формі, єдиним джерелом для оцінки його богословських поглядів і практики є свідчення його сучасників і послідовників, а також історії з його життя, збережені в народному переданні

Про себе Леонтій говорив наступне у листах: «Господь послал дар мне, а я шлю его вам. Храните и дорожите»; «Не я вам говорю эти слова, но говорит Господь. Тот, кто отважится приблизиться ко мне по-настоящему, — умягчится и обновится…, получит радость». Тобто Леонтій вважав себе пророком, посланцем Божим, котрому Бог відкриває істинний шлях до спасіння.

Державу, що утискувала релігію, Грицан уособлював із сатаною. Леонтій закликав не працювати в колгоспах на «сатану», не брати державні документи і не ставити печатки, оскільки це «печать сатани». Закликав у проповідях не брати участь у виборах. Особливо активно Леонтій закликав не відвідувати культурно-освітні заклади: клуби, кіно, театр, які теж, на його думку, були «сатанинськими», не пускати дітей до школи, кидати все і йти ходити за ним. Леонтіївці забороняли багатодітним сім’ям отримувати грошову допомогу від держави. Зареєстровані випадки відмови.

Поступово біля мандрівника утворювалося коло шанувальників, що постійно розросталося. Для них він встановив особливі правила життя і поведінки. Як свідчать архівні джерела, для леонтіївців було характерним особливе вшанування чернецтва й обряду покаяння, харчові заборони, а саме – абсолютна заборона вживати м’ясо, утримання від шлюбу і подружнього життя, що видавалося за вияв істинного благочестя і святості.

Цікавою є система проповідників, створена самим Леонтієм, який обрав 12 послідовників, яких назвав «апостолами», і благословив їх на проповідь. Ці проповідники не централізовані та не мають чітко інструктованої єрархії.

І до цього часу на роковини і щопівроку з дня смерті Леонтія влаштовуються панахиди, на які збирається 2-3 тисячі паломників не лише з України, а й з Молдови, Росії, Грузії.

Так, у с. Рогачів Рівненського району Рівненської області є церква, яку на власний кошт і на кошти своїх парафіян збудував протоєрей Микола Володимирович Данилюк, який вважається продовжувачем справи Леонтія, пропагандистом його вчення. Громада юрисдикційно належить до УПЦ Київського Патріархату. Дослідниця леонтіївців – Людмила Шугаєва – побувала у Рогачеві, спілкувалася з парафіянами отця Миколая. Церква у Рогачеві має на своєму подвір’ї щось на зразок мініатюрного монастиря, у якому проживають послушники і послушниці. Форма спілкування між протоєреєм і послушниками дуже нагадує спілкування між ченцями і настоятелем монастиря.

Викликає деякий подив і форма жіночого одягу. Власне, форми як такої немає, але жінка має бути одягнена так, щоб відкритим залишалось лише обличчя. На богослужіння у Рогачів їдуть люди з усієї України, особливо у дні православних свят. Усі вони є послідовниками Леонтія. Потрапити на богослужіння і поспілкуватися з протоєреєм Миколаєм непросто. Зазначає Людмила Шугаєва: «Як нам сказали парафіяни, батюшка нутром відчуває, з ким йому спілкуватися, а з ким ні. На час наших відвідин отець Миколай – виганяв нечестивого, який начебто вселився у тринадцятилітню дівчину». Тобто, ідеалізація Леонтієм монастирів і чернечого життя в цілому до деякої міри властива і його послідовникам.

Такого ж типу церква діє і в селі Городок, поблизу м. Рівне. Вона також перебуває під юрисдикцією УПЦ КП. За роки своєї діяльності Леонтій вибудував своєрідну єрархію релігійної громади. Своїх помічників і помічниць він називав апостолами і мироносицями, а простих парафіян – дітками.

Листи, які надсилав Леонтій зі свого заслання послідовникам, бережно зберігаються послідовниками та вважаються святими. Земля з його могили прочанами, які приїжджають сюди для поклоніння, вважається цілющою. Відбувається ритуальне прикладання до пам’ятника прочан, з метою зцілення, практика вигнання нечестивого з хворих священиками, які вважають себе послідовниками Леонтія. Усе це свідчить про те, що постать Леонтія містифікується.

На сьогоднішній день протоєрей Миколай з Рогачівської церкви клопочеться про канонізацію і перезаховання Леонтія. Ідею священика Миколая підтримував і Корецький жіночий монастир в особі настоятельки Наталії, але після її смерті настрої в монастирі змінилися на кардинально протилежні. Проти перезаховання і канонізації Леонтія виступають представники Почаївської лаври.

Із самого початку виникнення леонтіївщини у вченні була присутня яскраво виражена містична сторона, яка виявлялася у вигнанні нечестивого з людини, вода, якою омивали ноги Леонтію, вважалася цілющою; її рекомендувалося пити, обмивати хворі частини тіла; після його смерті цілющою стала вважатися земля з могили.

Досить поширеними серед леонтіївців є світлини засновника руху. Грицан висилав свої фотографії своїм духовним дітям, коли був в ув’язненні. Зокрема, прихильники руху ставлять їх до іконостасу і моляться перед ними. Серед прихильників Леонтія зараз на Рівненщині розповсюджується книжечка-тріяничок. З одного боку її зображені православний хрест і підпис «Спаси и сохрани» і з текстом 90-ого псалма, а всередині, замість традиційного зображення Спасителя, Божої Матері та Святого, у центрі – Леонтій, а з боків – Херувима та Кирил.

Представники УПЦ КП заперечують існування леонтіївського руху в лоні їхньої Церки. Проректор Рівненської Духовної семінарії протоєрей Тарас Волянюк зазначає, що це швидше явище в лоні УПЦ (МП), а не Київського Патріархату.

Так, у 1992 р. тодішній архиєпископ Рівненський і Острозький Іриней виїжджав на могилу Леонтія для його вшанування.

Проте 18 травня 2001 р. відбулося засідання Синодальної богословської комісії УПЦ (МП) про ставлення до особи мандрівного проповідника Леонтія та його послідовників. У висновках зазначено: «Шанування Леонтія як самого Господа Саваофа, вияв йому почестей, що належать одному Богу, а також надання його особі сотеріологічного значення є запереченням православного вчення про Святу Трійцю і спасіння нею людського роду. Це єретичне вчення знецінює і руйнує основу нашого спасіння, закладену Ісусом Христом. Ті, хто підтримує це псевдовчення, відлучили себе від Святої Православної Церкви. Хоча зовнішньо вони до Неї і належать, невидимою дією Святого Духа вони від Неї вже відсічені. Так само неприпустимо бачити в Леонтії будь-якого із святих пророків».

УПЦ оцінила позицію певної частини послідовників Леонтія щодо заборони на вживання м’ясної їжі, як критерію благочестя і норми життя, глибоко помилковою та неправомірною. У «Висновках» зазначалося, що обмеження в їжі не складає кінцеву мету християнського життя, а служить лише засобом для її спасіння.

Щодо заклику до відмови до вступу в шлюб через близький кінець світу, як і сприйняття шлюбного життя як свідчення відсутності благочестя і прагнення до недозволеного, є перекрученням християнського вчення про гідність шлюбу як Богом установленого Таїнства. У «Висновках» зазначається: «Шлюб і сім’я, поряд із чернецтвом, є одним із шляхів досягнення Царства Божого… Святість, благочестя визначається не обраним християнином шляхом його земного життя, а виконання заповідей Божих, що призводить до смирення за допомогою благодаті Божої».

У висновках Синодальної комісії також рекомендується правлячим архиєреям єпархій Рівненської області заборонити проповідувати, повчати та благословляти людей хресним знаменням чи класти руку на їх голови послідовникам Леонтія.

Таке різке засудження діяльності Леонтія і його послідовників в УПЦ (МП) не всі сприйняли однозначно. Священик церкви УПЦ (МП) у Новій Мощаниці під час розмови з Людмилою Шугаєвою влітку 2004 р. сказав, що мову можна вести про канонізацію, але в жодному разі не про перезаховання Леонтія. При цьому він наголосив, що висловлює як власну точку зору, так і думку своїх парафіян.

Водночас, у міру віддалення від часу його смерті, у середовищі послідовників Леонтія зростала пошана до нього і визрівало усвідомлення, що він був людиною незвичайної, особливої святості. Сучасний рух послідовників Леонтія у своєму ставленні до ідей Леонтія, його практики є неоднорідним, тому що по-різному ними сприймається його особистість.

Теперішні послідовники Леонтія розділяються між собою за ступенем його шанування. Одні вважають, що він був дуже благочестивою людиною, шанують його як старця, який володів дарами зцілень. І оскільки він помер у мирі з Церквою, то за нього, безумовно, необхідно молитися і поминати його за церковним богослужінням.

Інші шанують його як великого святого старця, пропагують його вчення про заборону на споживання м’ясної їжі, небажаності вступу в шлюб і обов’язкового стримування від подружнього життя через близький кінець світу.

Нарешті, треті сповідують найбільш крайні погляди, вважаючи Леонтія за Бога Саваофа. У цих послідовників існує впевненість, що саме вони зберегли в непошкодженому вигляді спадкоємність вчення і практики свого вчителя в повному вигляді. Вони шанують його зображення так само, як Спасителя, навіть поміщають його фотографію у храмах, у вівтарях поряд з святими іконами. Дехто вважає Леонтія за пророка Іллю чи когось з інших пророків.

Для всіх трьох вищезгаданих груп властиве паломництво до могили Леонтія.

Для двох останніх груп характерне усвідомлення себе, на відміну від інших, справжніми, повноцінними віруючими, що неминуче пов’язано зі звеличуванням себе і відокремленням від інших православних, що вже є однією з ознак секти.

Настоятель чоловічого Межирицького монастиря архимандрит Феодор (Мельнийчук) вважає, що Леонтій був подвижником, який боровся за чистоту православної віри. Його потрібно почитати як подвижника та подорожуючого старця. Є багато крайнощів, одні поклоняються йому, що є гріхом, але і категоричне засудження особи Леонтія, теж є не меншим гріхом. І вважає, що несправедливо називати леонтіївців сектою, адже вони не пропагують відділення від Церкви, визнають єрархію та шанують святих. Вони навпаки вчать вірити та жити згідно з канонами.

Думок за та проти Леонтія та леонтіївського руху є більше ніж достатньо, але той факт, що він був непересічною особистістю, заперечити не може ніхто.

Могила Леонтія Грицана, с.Нова Мощаниця, ©О.Козачок, 2017

Что общего между Григорием Распутиным и Леонтием Грицаном.

Автор - Чернишов В.М., /оригінальна стаття розміщена на сайті Православная жизнь, опублікована 26 січня 2016 року/

О нашем лукавом времени в Писании сказано: «Ибо будет время, когда здравого учения принимать не будут, но по своим прихотям будут избирать себе учителей, которые льстили бы слуху; И от истины отвратят слух и обратятся к басням»

Не подлежит сомнению утверждение, что сознание одного человека не может не воздействовать на психику другого через подсознание. Однако многие считают, что манипулирование подсознанием – это суеверие, фантазия, и не более того. Тем не менее, такое воздействие на других людей давно перестало быть экзотической выдумкой, но стало суровой реальностью.

Как считают российские ученые В. Смирнов и Е. Безносюк, сотрудники кафедры психиатрии Московской медицинской академии им. Сеченова: «Часть информации… может быть не контролируема сознанием, но воспринята мозгом и психикой, что изменяет состояние и поведение человека помимо его воли и желания».

В последнее время многие исследователи отмечают увеличение количества людей, обладающих экстрасенсорными способностями. В связи с этим возникает опасность проявления так называемого феномена открытой личности, сущность которой заключается в следующем: оказывается, значительная часть человечества психологически не защищена от воздействия отдельных личностей и коллективов, обладающих развитыми экстрасенсорными способностями. Это создает угрозу формирования общества, состоящего из покорной и безвольной толпы, управляемой «сверхлюдьми».

Такие структуры существуют и в современном мире, не говоря уже об опыте истории, когда целые группы образованных людей (интеллигентов, аристократов) подпадали под воздействие сильных личностей, таких, к примеру, как Григорий Распутин. Причем сегодня нередко звучат требования причислить его к лику святых угодников Божиих.

Григорий Распутин и «духовные люди»

Григорий Ефимович Распутин-Новых постоянно находился в поиске путей спасения и пришел к выводу, что их не знают ни священники, ни епископы, ни православные богословы. Духовенству Распутин противопоставлял неких «духовных людей», которые «живут по-братски от любви Божией и любят не по одной лишь букве, а по слову Спасителя», но их преследуют церковники.

Желая «спасти» русскую церковь, Распутин предлагает поставить ее под влияние «духовных старцев».

Вероучение, которого придерживался Григорий Ефимович, было далеко от Православия. Антропология его выглядела следующим образом: бездуховный человек, т. е. духовно не обученный – это враг и злодей; он легко соблазняется на всякую неправду. А опыт духовный приходит в испытаниях, практической проверке себя искушениями. Христос – это не только Спаситель, но и приобретаемые каждым человеком опыт, умения, навыки и знания: «Всякий мужик может стать Христосом, каждая женщина – Богородицей. Опытного спасают не молитвы и не смирение, а умение». А «Христоса» в себе можно приобрести только во время испытания.

Таким образом, из «писаний» Распутина и используемой им терминологии становится понятно, что во время своих странствий он скорее всего подпал под влияние секты христоверов.

Православная Церковь считает, что Христа «приобрести в себе» можно только в Таинстве Причащения, а удержать молитвой и смирением. Распутин в этом случае резко противостоит православной традиции, пропагандируя христоверческую концепцию спасения не по благодати, а посредством собственных усилий. Поэтому распутинские «подвиги» носили слишком истовый характер: «Я шел по 40-50 верст в день и не спрашивал ни бури, ни дождя, ни ветра. Мне редко приходилось кушать. По Тамбовской губернии на одних картошках, не имел с собой капитала и не собирал вовек: придется, Бог пошлет, с ночлегом пустят – тут и покушаю. Так не один раз приходил в Киев из Тобольска, не переменяя белья по полугоду и не налагал руки до тела – это вериги тайные, то есть делал для опыта и испытания. Нередко шел по три дня, вкушая самую малость. В жаркие дни налагал на себя пост, не пил квасу, а работал с поденщиками, как и они; работал и убегал в кусты молиться. Не один раз пахал пашню и убегал на отдохновение на молитву».

Подобные подвиги, тем более самочинно на себя наложенные, практически непосильны для человека. Они говорят о том, что Григорий Распутин-Новых духовно совершенствовался в отрыве от православной традиции, в которой принято на любой подвиг брать благословение духовника. Поскольку Распутин самочинно «налагал на себя пост», совершал другие самостоятельные действия «для опыта и испытания», то понятно, что никто из священников православной Церкви не благословлял его на подобные «тайные вериги».

По воспоминаниям современников, Распутин действительно обладал целительским даром и не раз спасал царскому наследнику Алексею жизнь.

Воейков – человек из ближайшего окружения Государя Императора Николая II, вспоминал, что проблема часто состояла в том, что Распутин бывал настолько пьян, что его никак нельзя было везти во дворец, а помощь требовалась срочная. Тогда к «старцу» подтаскивали телефон, и он начинал заплетающимся языком беседовать с Царевичем, чем останавливал кровотечение…

Истории неизвестны православные святые, которые в пьяном виде творили бы чудеса – посему приходится признать, что Распутин к их числу не относится. Распутин – это тот же экстрасенс, как Кашпировский, Чумак, Джуна, Ледяев, Антоненко своего времени.

Нельзя не упомянуть об отношении Великой княгини Елизаветы к Распутину. Она никогда не вмешивалась в дела политики, но глубоко страдала, чувствуя, как возрастает неспокойное положение внутри страны. Великая Княгиня видела в Распутине темную, злую и стихийную силу, которую трудно будет обуздать, но она постепенно будет вести к краху страну.

Протопресвитер М. Польский в книге «Новые мученики России» (Джорданвилль, 1949) писал: «Григорий Распутин – человек простой, необразованный, грубый, но умный, обладавший гипнотической силой внушения и ясновидением, облекавший в религиозную и православную форму свои слова и действия… разгульный в личном поведении. Личность, недостаточно описанная и разгаданная в литературе. В среде непрямодушных людей двора он мог иметь влияние на чистую, любящую правду и благочестивую Царственную чету».

Один скандальный случай описан в книге Л. П. Миллер «Святая мученица Российская Великая княгиня Елизавета Федоровна (М., 2007).

В 1913 году Великая княгиня Елизавета, поручив Марфо-Мариинскую обитель своим помощницам, поехала в Петербург, чтобы присутствовать на благодарственном молебне в Казанском соборе по случаю 300-летия дома Романовых. В соборе произошел неприятный инцидент с участием Распутина. Председатель Государственной Думы М. В. Родзянко, войдя в храм, увидел, что на почетном месте, перед членами Думы, стоит наряженный в шелковую рубаху, в лаковых сапогах, с наперсным крестом на груди проходимец Григорий. М. В. Родзянко подошел к нему вплотную и сказал: «Ты зачем здесь?» Последовал ответ Распутина: «А тебе какое дело?» Председатель Госдумы возмутился, услышав обращение на «ты», и сказал Распутину, что если он сейчас же не уйдет, то будет вызван полицейский пристав. Тогда мужик стал гипнотизировать Родзянко. Диким взглядом впился в лицо председателя Думы, потом стал смотреть в область сердца. Родзянко почувствовал необъяснимую жуткую силу, которая стала действовать у него внутри, и, напрягши всю свою волю, сам стал пристально смотреть прямо в глаза Распутина. Тогда наглый мужик бросился на колени и стал лбом бить поклоны перед иконами.

Ультраправославные указывают на мироточащие фотографии «старца». Но это не аргумент. Мироточили даже языческие статуи и истуканы. В зловредной псевдоправославной секте Береславского «Богородичный центр» мироточит все. Но ведь само Писание свидетельствует: «Ибо восстанут лжехристы и лжепророки и дадут великие знамения и чудеса, чтобы прельстить, если возможно, и избранных» (Мф. 24:24).

Секта «леонтьевцев»

Особняком от других мистических сект стоит наша доморощенная украинская секта «леонтьевцев».

В начале 50-х годов Леонтий Герасимович Грицан, уроженец с. Новая Молощаница Ровенской обл., сформировал свою общину. Отличительной особенностью ее было то, что она кочевала вначале по Ровенщине от храма к храму. По воспоминаниям очевидцев, куда бы зимой ни приходил Леонтий, он всегда начинал проповедь с того, что нагребал большую кучу снега под босыми ногами, становился на нее, а потом призывал всех к покаянию. Такой своеобразный «флешмоб» поражал его последователей, которые были склонны видеть в нем сурового аскета и подвижника.

Известно также и то, что святой прп. Кукша осуждал деятельность Леонтия и даже его не исповедовал. Чудачеств за этим ровенским «пророком», носившем на себе иерейский крест, а порой и панагию, – водилось немало. Выводы Синодальной Богословской комисии УПЦ об отношении к «старцу» были однозначны – еретик. Эта Комиссия проходила по благословению Председателя УПЦ Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира 18 мая 2001 г. в Свято-Николаевском монастыре в с. Городок Ровенской епархии (где самое большее число последователей «старца»).

Нередко Леонтий осуществлял поход в Почаев, из Почаева в Киев и обратно. Внушал своим последователям, что грех работать, служить в армии, иметь паспорт. Наоборот, следует «странничать» – ходить по городам и селам, петь духовные песнопения и жить подаянием. Все собранные деньги отдавали Леонтию, которого одни считали великим подвижником, а другие – самим Богом. Девицы «из верных» мыли ему ноги, а слитую воду почитали великой святыней.

Нынешние последователи этого «святого» разделяются между собой по степени его почитания. Многие считают его великим старцем, пропагандируют его учение о запрете есть мясо, об уклонении от брака и супружеских отношений через близкий конец света.

Есть и такие, которые величают его самим Богом Саваофом (!). Они благоговеют перед его изображением и помещают фотографии Леонтия в один ряд с другими иконами.

Когда в 1952 г. к «леонтьевцам» попал некий И. С. Курач, то ему, как наиболее грамотному, приходилось писать т. н. святые письма. Каждое из них заканчивалось так: «Перепиши двенадцать раз и по одному передай другому». В этих письмах старались указать ближайшую дату конца света (как это было, например, в 1953 году), а если конец света почему-то не наступал в назначенный день – то дату переносили. Здесь сразу вспоминаются «пророчества» о конце света в секте адвентистов Седьмого дня и свидетелей Иеговы. Причем неоднократные предсказания этого конца, который переносился с регулярным постоянством (эсхатологическая ересь).

Люди, не из окружения его последователей, вспоминали, что на Херувимской Леонтий подлаивал, а порой ему становилось на ней плохо. Тем не менее в 1969 г. он, зайдя в пономарку во время богослужения, стал свидетелем разговора двух священников: «А правда ли про Леонтия говорят, что он Бог?» Ничтоже сумняшеся, Леонтий бесцеремонно заявил: «Все знают, что я Бог. Это только вы не знаете» (из книги по экспертному заключению Комиссии «Из мертвых идолов на землю падал тлен» с. 53).

В их секте есть свои «апостолы», «жены-мироносицы», «небесные чины». Была и «богородица» – некто Александра Наумова (с. 35).

Есть свидетельства о блудных соитиях у «леонтьевцев», которые позже подтвердила Комиссия (с. 24, 26).

Где бы «старец» ни находился, его в обязательном порядке сопровождали молодые девушки-сектантки, его последовательницы, которые должны были мыть ему ноги. Грязная вода сливалась в отдельную посуду и считалась у сектантов освященной. Ею умывались, использовали как лекарство от болячек, кропили помещения (с. 22).

Вот некоторые моменты леонтьевских ритуалов в среде его последователей:

– при словах священника на богослужении «Мир всем» сектанты складывают руки вверх ладонями, а затем демонстративно умываются этой благодатью (на манер мусульманского намаза);

– надо носить на себе «ангельский пояс» (специальная веревка), за которую ангел вытащит тебя из ада после смерти;

– фотография Леонтия в обязательном порядке находится у последователей в общем иконостасе с другими образами.

Леонтий, уже будучи в пожилом возрасте, решил вспомнить молодость и наведался к некоей Марии Дрозд, которая когда-то попала из-за него в психбольницу. Женщина повела себя очень решительно, так что старцу пришлось ретироваться (с. 56).

Умер «саваоф» в 1973 г. Могила Леонтия находится в Ровно. Когда в 2000-е гг. сектанты пытались ее вскрыть и канонизировать «святого», то в яме никаких мощей не обнаружили, поскольку все сгнило. Тогда они поспешно забросали землей могилу и договорились не предавать огласке эту неудачу.

То, что Леонтий Грицан был в глубочайшей прелести, сомнению не подлежит. Его последователи – это типичная мистическая секта, отпочковавшаяся от беспоповских толков старообрядчества, каких в XVII веке была масса.

Сама прелесть, как известно, имеет два вида: первый состоит в том, что когда тот, кто молится, фантазирует и визуализирует силой воображения свои мечтания, взятые даже из Священного Писания, то в сущности, из-за своего падшего состояния, из-за честолюбия, гордости, заносчивости – сам себя обманывает. Святые отцы категорически запрещают такой способ молитв, при котором есть представления и мечты. Обычно такой вид прелести постепенно ведет человека к суициду.

Второй вид прелести называется мнение. Это означает, что одержимый мнит, т. е. думает о себе, что он имеет много добродетелей и достоинств, переполнен дарами Святого Духа. Этот самообман, мысль о значимости самого себя, вытекает из неправильного понимания и ложного ощущения. Когда молящийся признает неправильные чувства за истинные и благодатные, он впадает в соответствующие этим чувствам заблуждения. Далее эти ложные чувства усваиваются сердцем, и от неправильного подвига появляются самообман и бесовская прелесть, которая именуется «мнением». Человек, пропитанный этим видом прелести, высокомерен, горд, честолюбив, хотя для многих внешне видится скромным и смиренным.

Иоанн Береславский, Сергей Тороп, Порфирий Иванов, Ольга Асауляк, Юрий Кривоногов, Марина Цвигун, Надежда Антоненко и масса других наших доморощенных «пророков», «святых», «апостолов», «христов» и даже «саваофов» разлились сегодня по необъятным просторам страны, прельщая и соблазняя неискушенных сограждан подобием некой «духовности».

Искушение властью и авторитетом – то, что в психиатрии называется «комплексом спасителя» – сегодня достаточно распространенное явление, связанное в определенной мере с инфантильностью и слабоволием многих верующих, которые хотят свои духовные немощи переложить на плечи кого-нибудь, освобождаясь от ответственности за них перед Богом.

Если «монастырский» принцип духовничества проявляется в миру, то получается такая картина: около «пророка» формируется группа духовных чад; отныне решение всех вопросов личной и деловой жизни зависит от этой последней инстанции – благословения или запрещения. Он, как заботливый сват, подбирает молодым людям будущих супруг и супругов, подсказывает, в какие вузы следует поступать старшеклассникам или не делать этого вовсе, может заставить уйти с работы, если она по каким-то причинам не устроила наставника, настоять на разводе в семье, «благословить» на принятие монашеского пострига, запретить есть шоколад, мороженое, пить кофе или смотреть телепередачи даже познавательного характера, велеть не обращаться к врачам даже в случае неотложной необходимости – поскольку «все в руках Божиих».

Так всегда формируется внутрицерковная или околоцерковная группировка с культом личности «старца», «пророка», «прозорливца» (хотя часто это оккультные визионеры, ничего общего не имеющие с подлинной духовной жизнью). Такое объединение обычно враждебно и подозрительно настроено ко всему окружающему: к светской культуре, к «не своим» верующим, к священникам и епископам.

Структура таких группировок сектантская, с тревожным эсхатологическим ожиданием, потому что все жизненные процессы им кажутся апостасийными.

В XVII веке было множество беспоповских толков, трансформировавшихся в мистические секты по аналогии с «леонтьевцами», с такой же претензией на истину в последней инстанции в лице своих «христов», «богородиц», «кормчих», «корабельщиков»: прыгуны, дырники, адамиты, бегуны, запощеванцы, аристовцы, немоляки, голбешники, рябиновцы, небрачники, беседники, лучинковцы, новожены, сусловцы, телеши, перемазанцы, хлысты, нетовцы, скопцы, пасхальники, спасовцы, шалопуты и прочие.

Прием подделки под православие не нов. Дьявол испокон веков прельщал верующих, принимая облик ангела света. О том, как избежать этих козней, верующие узнавали из «Добротолюбия» и других творений святых отцов. Но даже неискушенные в богословии люди, не выходя из послушания Матери-Церкви, твердо знали, как избежать лукавых искушений. Однако сейчас, когда мы переживаем духовные последствия расцерковления православного народа, когда дан большой простор для фальсификации духовности, исстрадавшаяся в безверии душа перестала отличать тьму от света, считая, что, безусловно, хорошо все, где идет речь о чудесном, магическом, «духовном».

На авторитете православия, духовном невежестве и беспечности людей паразитирует сегодня великое множество проходимцев, стремящихся в лидеры на рынке мистических услуг – от мелких колдунов-жуликов, вроде «мудрых жермен», «прорицательниц серафим», «ворожей алис», «ведуний ирин», до дипломированных оккультистов особого посвящения.

О нашем лукавом времени в Писании сказано: «Ибо будет время, когда здравого учения принимать не будут, но по своим прихотям будут избирать себе учителей, которые льстили бы слуху; И от истины отвратят слух и обратятся к басням» (2 Тим. 4:3–4).

Сегодня мы все это видим воочию.

Могила Леонтія Грицана, с.Нова Мощаниця, ©О.Козачок, 2017